Басурмен

  

Степан Васильович Васильченко Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері. Він недавно прибіг знадвору i в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна - за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.

Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка. - Мамо, дайте снідать!… - А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам - так собі й знай, - казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. - Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!… - У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили!

- гуде плаксиво Семен. Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет. А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.

Мати побожно скривилася й заплющила очі. - Що ти вдієш із таким кателиком…

Із таким лобурем, таким харцизякою! - Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: - І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! - мати показала рукою на стіну.

Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла. Він одступив далі й промовив уперто: - Хай завдають. - На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.

- Дарма… - Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути. Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув. - А я втечу-у… - Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають.

Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий… Шелевіють1, тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: «Бе-ем!… Бе-ем!…» Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена. - Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? - довірчиво вже перепитує він матір.

- Буде казан великий, великий та глибокий… Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив: - Ну, моліть… Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі. Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви.

Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен - одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.

Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками: - Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! - І далі знову лагідне, побожне: - «І остави нам…

долги наша… яко же і ми…

» У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом. Мати охнула й миттю крутнулася до печі: - Трясця ж твоїй матері сяких та таких!

Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! - Торохтить рогачем, хапається якшвидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого. Мамо: «якожеїми»… Мамо!…

- нудьгуючи, навертає її до молитви Семен. Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула. - Мамо! - з мукою, із слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені.

- Мамо! Чуєте чи ні? Мамо! - Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? - витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика.

- Чого мордує! Забули вже?

«Якожеїми»… Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон. Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його.

Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ.

«Чого ж то він зазирає в комору?» - думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий: - Мамо! Собака до сала в комору лізе! - Де? - ще голосніше крикнула перелякана мати. Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері: - А дивіться!

Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима як буря. Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся. Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати: Тра-та-та!

Тра-та-та! Сіла баба на кота!… А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує - топиться. Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском. Зирк, зирк! - ними по хаті.

На вікні - великий недокурок, що батько ще звечора забув. У Семена - аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється. Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс - він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою. - Семене! Семен озирнувся - мати.

Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни. - Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім!

- наказує йому мати. - Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся. І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи…

Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, - де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?… Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде.

Гуде й гуде - вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде. Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати. «Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти». - Гу-гу!… - тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину. Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче: «А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!

» А Семен їй докірливо одповідає: «Не знаєте куди - в пекло!» «А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!» «Ага, тепер «голубчику», - думає собі Семен, - а тоді «басурмен»! Ні, несіть далі - не встану». Аж ось і яма вже близько.

Тут Семен засовався на місці й кашлянув. «Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, - подумав він боязко, уже тільки сам собі. - Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко… » Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.

Дивиться Семен - квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому: «Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!» У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму - він з труни та далі!

А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: «То це ти дурив мене, лоботрясе?

Стій же ти, кателику, вернешся додому!» У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.

Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки. Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова - низько на землі. Перед очима летить маленький комар…

Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом…

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: