Ганна Ахматова: Поетична мандрівка

  

30-і роки для Ганни Ахматової- по ра найбільш тяжких випробувань. Через десять років почнеться жахлива друга світова війна. Але й у той час у Росії йшла війна. Війна між державою й народом. Хвиля репресій «поглинула» чи не всіх друзів і знайомих Ахматової й торкнулася навіть її сім'ї: спочатку був арештований і засланий син, студент Ленінградського університету, а потім і другий чоловік Н. Н.

Пунин. Сама Ахматова жила в постійному очікуванні арешту. За її словами, вона провела сімнадцять місяців у довгих тюремних чергах, щоб здати передачу синові. Ганна Ахматова сама розуміла, що її життя висить на волоску. Тому вона, як і мільйони людей у той час, із тривогою прислухалася до кожного стукоту вдверь. У ті роки писати було немислимо. Тому вона не записувала своїх віршів, щоб не створювати проти себе доказів, і вуж тим більше не друкувалася.

Але, незважаючи ні на що, саме в ті роки в Ганни Ахматової був найбільший творчий підйом. До кінця 20-х років, особливо в 30-і роки, Ахматову починають залучати біблійна образність і асоціації з євангельськими сюжетами. На протязі цього років вона працює над віршами, що склали поему «Реквієм», де образи Матері й казнимого Сина співвіднесені з євангельською символікою. Біблійні образи й мотиви в поемі- у зможность розширити тимчасові й просторові рамки, щоб показати, що сили Зла, що взяли в країні верх, цілком соотносими з найбільшими загальнолюдськими трагедіями.

Всесильний морок каторжних таборів персоніфікує кошмарний мир сталінських репресій. Біблійний масштаб змушує міряти події самої великою мірою. Тому мовлення в поемі йде не тільки про долю однієї героїні, але й про зіпсовану долю всього народу, про мільйони безвинних жертв , про відступництво від основних загальнолюдських моральних норм. Це нещастя осягло не одну Ганну Ахматову, воно торкнулося великі кількості людей і їхніх сімей.

Тому народна трагедія того часу, що увібрала у себе мільйони доль, була так величезна, що лише біблійний масштаб міг у якімсь ступені передати її глибину й зміст. Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам'янів, А туди, де мовчачи Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив. Сама Мати- не плаче, точніше, не плаче її особа, тому що воно плакати утомилося. Особа виражає страждання, а плаче- ду ша. Тому що душу ніколи не зможе забути цього горя. Вона буде ридати вічно. Вся глибина страждання виразилася на особі Матері, тому ніхто й не посмітив на неї глянути.

Плач по страченому сині- эт об не тільки плач Жінки над сином, це плач Марії над Ісусом- це плач всіх матерів над своїми синами; тобто Ганна Ахматова розсунула рамки поеми від особистого нещастя до горя взагалі. Але жінки плакали по своїх синах за всіх часів, тому що завжди існували лиха, нещастя, війни... Згадати хоча б «Слово про полку Игореве»: На Дунаю Ярославнин голос чується, кукушкою безвестною рано кукует: «Полечу, - говорить, - кукушкою по Дунаю, омочу шовковий рукав у Каяле-реке , ранку князеві криваві його рани на могутнім його тілі». Ярославівна рано плаче у Путивлі на забралі, присуджуючи: «ПРО, вітер, вітрило! Навіщо, пан, вієш ти назустріч? Навіщо мчиш хиновские стрелочки на своїх легенів крильицах на воїнів мого милого? Хіба мало тобі було під хмарами віяти, плекаючи кораблі на синім морі?

Навіщо, пан, мої веселощі по ковилі ти розвіяв?» . . . Зрівняємо з «Реквіємом» Ганни Ахматовій: Сімнадцять місяців кричу, Кличу тебе додому Кидалася в ноги катові Ти син і жах мій Усе переплуталося навік І мені не розібрати Тепер, хто звір, хто людина, І довго ль страти чекати І тільки пишні квіти, І дзенькіт кадильний, і сліди Кудись у нікуди І прямо мені в очі дивиться І швидкою загибеллю загрожує Величезна зірка Ярославівна жила біля восьми століть назад, Ганна Ахматова- з усім недавно. Але незважаючи на різницю сторіч, ці два уривки дуже близькі один одному, тому що в горі всі люди єдині.

Міняються часи, але не міняються почуття людей. Мотив смерті. Колискова- з н- смерть (або божевілля). Ще в другій частині «Вступу» чується колискова : Тихо ллється тихий Дон, Жовтий місяць входить у будинок. Входить у шапці набекрень.

Бачить жовтий місяць тінь. Ця жінка хвора, Ця жінка одна.

Чоловік у могилі, син у в'язниці, Помолитесь про мене. Але тільки замість ласкавих слів «спи моя радість, засни», ми чуємо зовсім іншим, пронизаним болем слова. Тому що ця колискова не на сон, а на смерть. У Ганни Ахматової нікого не залишилося.

Вона одна. І їй нема чого жити. Тому вона кличе смерть: Ти однаково прийдеш- за чим же не тепер? Я чекаю тебе- мн е дуже важко.

Я згасила світло й відчинила двері Тобі, такий простий і дивовижний. І смерть їй не страшна, а навіть приємна. А може це вже божевілля?

Уже божевілля крилом Душі накрило половину, І напуває вогненним вином, І вабить у чорну долину. И зрозуміла я, що йому Повинна я поступитися перемогу, Прислухаючись до своєму, Уже як би чужому маренню. И не дозволить нічого Воно мені віднести із собою . . . Смерть і божевілля- бл изкие один одному стану. Але божевілля страшнее смерті, тому що божевільна людина здатна на всі, навіть на самогубство. А Ганна Ахматова- си льний людина, вона не може дозволити собі збожеволіти, вона повинна продовжувати жити й творити, щоб залишатися зі своїм народом у всьому: у радостях і прикростях. Щоб забути нічний кошмар- че ловек прокидається.

А щоб забути кошмар реальний? Напевно, потрібно заснути. І напевно тому поема закінчується в стилі колискової: І нехай з нерухомих і бронзових вік, Як сльози, струменіє підталий сніг, И голуб тюремний гулит удалині, І тихо йдуть по Неві кораблі.

Коли людині стає погано й самотньо- він замикається в собі. І поступово починає все сприймати по-іншому, у нього з'являються інші цінності.

Смерть йому вже не страшна. А це значить, що людина духовно взрослеет, бачить у житті й смерті зовсім інший зміст. Мотив смерті виявився й у сучасника Ахматової Бориса Пастернаку у вірші «Август». Цей вірш був написаний в 1953 році. Його основна ідея- ін едчувствие смерті. Серпень- по следний місяць літа.

Потім наступить осінь. А восени природа вмирає. Разом із природою вмре й Муза поета. Останні три четверостишья - це реквієм Музі: «Прощай, лазур преображенская І золото другого Спасу. Зм'якши останнім пещенням женскою Мені гіркота фатальної години.

Прощайте, роки безвременщини ! Попрощаємося, безодні принижень Жінка, що кидає виклик! Я- по ле твого сраженья.

Прощай, розмах крила розправлений, Польоту вільна завзятість, І образ миру, у слові виявлений, І творчість, і чудотворство». Але насправді Муза ще не вмирає.

Це тільки передчуття, сон. Про це говорить початок вірша: Як обіцяло, не обманюючи, Проникнуло сонце ранком рано Косою смугою шафрановою Від занавеси до дивана. Мені снилося, що до мене на проводи Ішли по лісі ви друг за дружкой. Сонце виглянуло, як і обіцяло. Виходить, поганий сон за. Сон- вс його лише сон.

Але він- ін едчувствие. Пастернак, як і Ахматова, не дозволяє собі або своїй музі вмерти, він теж повинен бути разом зі своїм народом.

Тема реквієму живе не тільки в літературі. Вона живе й у музиці. Свій реквієм Моцарт почав писати в 1791 році. Але він не встиг його закінчити. Це зробили його учні. Як і «Реквієм» Ахматової, цей добуток був написаний за замовленням. У липні 1791 року до Моцарту приїхала людина в чорному й замовив заупокійну месу.

У цей час Моцарт уже був важко хворий. На питання друзів, над чим він працює, він відповідав, що до нього приходила його смерть, і по її замовленню він пише реквієм для себе. Реквієм- ка толическая заупокійна молитва. У ньому з'являються картини Страшного Суду, грізної кари, ниспосланной грішникам, благання їх про порятунок. Але «Реквієм» Моцарта глибоко людяний; сердечнейшая лірика сполучається в ньому з величезним драматизмом. Страждання людини, його розпач і надія, біль і борошна- у т основний зміст музики. Requiem aeternam ( «Дай їм вічний спокій...

») -вступна молитва. По її початкових словах назва «Реквієм» одержала й вся заупокійна меса. Хор ангелів велика година восславил, І небеса розплавилися у вогні. Батькові сказав: «Почто мене залишив!» А матері: «ПРО, не ридай Міні» Ці рядки з «Реквієму» Ахматової виражають основну ідею добутку Моцарта.

Заключна частина «Реквієму» Моцарта- « Lux aeterna » («Світло вічний») - благання про дарування вічного спокою. Це радісний і світлий мотив, що йде від сповненого надією серця. Надією на блаженство, на вічне життя в раї. Ганна Ахматова ж навпаки, не хоче цього.

Вона просить поставити їй пам'ятник, щоб не забувати жахи цього життя. Щоб вона й люди пам'ятали про цьому й після її смерті.

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: