Гіпертрофована свідомість героїв Достоєвського

  

Своїх персонажів Достоєвський зображує в цих двох крайностях: «фатальному для нас круговороті судорожного й моментального самозаперечення й саморуйнування» і в спразі відновлення щиросердечної гармонії, «самозбереження й покаяння», і в цих двох процесах щиросердечний стан дається у вкрай загостреному ступені. Про цю особливість Достоєвського - художника й мислителя писав Андрій Білий: «Але ж безсумнівно: для Достоєвського дорога до останньої святості лежить через землю останньої відваги. І тому^-те «дорога більша, пряма, світла», про яку думає Алеша, засипаючи під монотонне читання Таїсія над труною старця - дорога Росії- для Достоєвського є дорога над безоднею», «більша дорога в небо через божевілля й жах».

Гіпертрофована свідомість героїв Достоєвського — особлива прикмета, що виводить їх за межі звичайної реалістичної традиції. Прийом заострения був свідомим у Достоєвського й перебував у зв'язку з його розумінням самих основних Особливостей національного характеру, здатного й На найбільший подвиг самовідданості, і на страшне Падіння, «самозаперечення й саморуйнування». Крайня Напруженість психологічних станів літературних героїв приймає найчастіше гіперболічне вираження.

Наприклад, хворобливе самолюбство й злісне роздратування «підпільного парадоксаліста». Герой іронічно розповідає, «як у мріях він інший раз поринав в «вес прекрасне й високе» і відразу сперечається з вигаданим супротивником...

доказивавшим йому, що пішло й підло виводити все це тепер на ринок». Потім після короткої суперечки із супротивником він все-таки погоджується з ним: «А, втім, ви праві, дійсно й вульгарно й підло. А подлее всього те, що я тепер почав перед вами виправдуватися. А ще подлее те, що Я роблю тепер це зауваження. Так досить, втім, а то ніколи й не скінчиш, усе буде одне іншого подлее... » Достоєвський же звертається до крайніх форм перебільшення, доводить його до межі порушення зовнішньої правдоподібності, ніколи не переходячи цю границю, і тому життя у творах Достоєвського не втрачає художньої правди. Заострение лише допомагає з найбільшою яскравістю виразити сутність зображуваних характерів, тенденції, глибоко закладені в самій дійсності.

Ця дійсність не випадково представляється письменникові фантастичної, тому що підлість, розпач, падіння й саморуйнування, здається, у ній не мають ніяких меж. Забуття всякої міри й «потреба вистачити, через край», помічені письменником у російському народі, звернули його до нових засобів художньої типізації Людина осягається в крайніх можливостях падіння,, саморуйнування й відновлення, морального «воскресіння», «самозбереження й покаяння», тобто в критичних ситуаціях, формами психологічної гіперболізації Толстой і Достоєвський сходилися в головному: вони розуміли, що життя є рух до нескінченної досконалості. Пильна увага письменників до подвійності, об'єктивно властивій людині антагоністичного суспільства, не заважало їм виділити домінуючу тенденцію в розвитку характерів. Вони харчувалися вірою в «високе призначення людини», в «доброту людей і любов їхній друг до друга». Зло для них було умовою здійснення добра.

Вони свято вірили в подолання зла силами любові, що, по їхній думці, є глибинною сутністю життя Достоєвський перевіряв своїх сугубо складних, роздвоєних героїв у найгостріших екстремальних конфліктних ситуаціях з метою зрозуміти силу моральної опірності й упевнитися в ній як вірній ознаці внутрішньої людини.. Він випробовував духовний потенціал людини, доводячи гріховність і падіння свого героя до останніх меж, до останньої риси У спогадах о. Достоєвському Н. Н. Страхів писав, що, хоча «Достоєвський субъективнейший з романістів», це не заважало йому бути «доконаним реалістом», якому були відкриті ще невідомі таємниці людського духу: «...він сміло пускався малювати похмурі картини; ніхто так далеко не заходив у зображенні всяких падінь душі людської».

Секрет його успіху як у природі дарування, так і в тім, що «він міцно вірив у себе й у людину». «Достоєвський тому так сміло виводив на сцену жалюгідні.і страшні фігури, усякого роду щиросердечні виразки, що вмів або визнавав за собою вміння вимовляти над ними вищий суд.

Він бачив божию іскру в самій занепалій і перекрученій людині; він стежив за малейшею вспишкою цієї іскри й прозрівав риси щиросердечної краси в тих явищах, до яких ми звикли ставитися із презирством, насмешкою або відразою... Ця ніжна й висока гуманність може бути названа його музою, і вона^-те давала йому міряло добра й зла, з яким він спускався в найстрашніші щиросердечні безодні». Достоєвський, як і Толстой, цікавиться духовним потенціалом особистості, уловлює проблиски людяності в героїв-персонажів, захоплених індивідуалістичними прагненнями Однак зло не завжди побеждается моральним почуттям, і в цьому випадку людин стає жертвою своїх руйнівних стихій. Індивідуалістичне свавілля приводить деяких героїв Достоєвського до повного морального омертвіння, до емоційно-психологічного виснаження, до страшного зниження життєвих сил. Ставрогин, Свидригайлов, Федір Павлович Карамазов, що відчували в собі інший раз «духовний страх і моральний струс», -- всі вони прийняли дозу отрути, для них смертельну. Самогубство й з'явилося для Ставрогина й Свидригайлова моральним самосудом. Не дочекавшись очисного вогню природною смертю, вони й кінець знайшли анархічно свавільний Уже давно вчені звернули увагу на те, що людина в Достоєвського «загадка» і «таємниця».

Так, М. Б. Храпченко писала: «Широта» людини, по думці письменника, полягає не тільки в дуже складному сполученні протиборчих початків, але й у тій загадковій несподіванці, з який часто відкриваються властивості його внутрішнього миру. Людська душа - безодня, затверджував Достоєвський; глибини підсвідомості особистості залишаються невідомими й для неї самої.

Ідеал краси, добра впливає на людей; однак у незмірно більшому ступені вони перебувають під владою ідеалу содомского. Влада темного, низинного, жорстокого, що позначається у внутрішнім житті людини, у його діях, крайні прояви себелюбності, чуттєвості, цинізму, духовної спустошеності Достоєвський малював з величезною художньою правдивістю, уникаючи при цьому всякого натуралізму».

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: