Основні риси ліричного героя М. Ю. Лермонтова

  

Болісні переживання самітності, відчуття бесприютности, безплідності існування, мертва нудьга, пекучий і беззмінна, «як пломінь», сум - от основні риси ліричного героя М. Ю. Лермонтова Багато сучасників поета були людьми нескінченно самотніми, замкнутими в собі, вони відчували навколо лише льодову порожнечу, ніщо не могло зігріти їхнє серце, та й самі вони не випромінювали щиросердечної теплоти. Лермонтов зумів передати атмосферу свого часу, настрою своїх сучасників.

Він відчував біль свого покоління гостріше інших, він осяг духовні потрясіння в атмосфері придушення неординарної особистості... Уже в юнацьких віршах поета виникає тема самітності. Лермонтов почуває себе нескінченно самотнім у цьому світі Один серед людського шуму Зріс під покровом далекої я... У цих сумних, гірких рядках є біографічна основа: мати Лермонтова вмерла, коли хлопчикові було всього два роки, батька він майже не бачив. Пізніше була нерозділена любов.

І знову - безпросвітна самітність, небажання ділити радості й прикрості сокружающими. Без друга краще дні тягнути И к смерті радісної схилитися, Чим два удари виносити И серцем про двоє трощитися! Поет як би поступово звикається зі своєю долею самотнього блукача, і він уже не мислить себе із близькими йому людьми Я к самітності звик, Я б не вмів ужиться сдругом.

Лермонтов не міг сприймати происходящее навколо його з легкістю й безтурботністю, він болісно реагував на все. Тому часто в його віршах згущаються фарби, а часом він тяготиться звичним йому самітністю Як страшно життя сіяй окови Нам на самоті тягнути. Ділити веселощі - усі готові - Ніхто не хоче смуток ділити Але в ранній поезії Лермонтова є й інше сприйняття самітності - романтичне. Знову мова йде про самотнього героя, але він уже не пасивний. Він заколотний, не приемлет дійсність, шукає єднання з вільною стихією, віддається гранично сильним почуттям, польоту мрії.

Ця прагнучих бур самотня особистість, цей романтичний ідеал прекрасно втілені у вірші «Вітрило». У тумані безкрайого моря самотньо біліє вітрило, що спливає. А ліричний герой, дивлячись на нього, як би намагається простежити його долю Біліє вітрило самотній У тумані моря блакитному!.. Що шукає він у країні далекої?

Що кинув він у краї рідному? Вітрило стає символом самітності й вічного прагнення вперед на пошуки невідомого миру.

Але пошуки ці марні, як марна й спроба знайти волю й спокій. Вітрило як і раніше як би відсторонене від радісних фарб, йому не вдається злитися зі стихією. Під ним струмінь світлішай лазурі, Над ним промінь сонця золотий... А він, заколотний, просить бури, Начебто в бурах є спокій! У другій половині 30-х - початку 40-х років палкість почуттів, бунтівливість переміняються глибокими роздумами, філософським пошуком.

Переважає не тема самотнього романтичного героя, а тема сумної, изверившейся, самотньої душі поета. Лермонтов говорить про свою самітність, про свою утому й тугу. Він намагається й не може знайти навколо «душі рідний», його комусь підтримати у важку мінуту. Тому їм опановує дух зневіри: він нудьгує в сьогоденні й ні до чого не прагне в майбутньому. И нудно й смутно, і комусь руку подати У мінуту щиросердечної негоди...

Желанья!., що користі дарма й вічно бажати?.. А роки проходять - всі кращі роки! У цій сумовитій самітності відчуває поет плин часу й розуміє, що він не має сил йому противитися, тому що життя його - «такий порожній і дурний жарт», а всі радості, борошна, страсті й бажання незначні.

І він продовжує самотньо існувати на цій Землі, покірний долі: Один я тут, як цар повітряний, Страданья в серце стиснуті, И бачу, як долі слухняно Року йдуть, начебто сни... Поет уже нічого не хоче від життя, він ні про що не жалує. Знову, як в «Вітрилі», воно бажає лише волі й спокою, але шукає він їх уже не в бурі, а в забутті, у сні Уж не чекаю від життя нічого я, И не жаль мені минулого нітрохи, Я шукаю волі й спокою Я б хотів забутися й заснути! У вірші «Виходжу один я на дорогу...» Лермонтов передав відчуття якоїсь всесвітньої самітності. Але воно вже не сумовитий і сумне, як раніше, тому що поет, перебуваючи вдалині від людей, чує голосу зірок, насолоджується красою небес і землі, і душу його просвітлюється Виходжу один я на дорогу; Крізь туман кременистий шлях блищить; Ніч тиха.

Пустеля внемлет Богові, И зірка зі звездою говорить Лірика Лермонтова - це сповідь нескінченно самотньої людини, сповідь самотньої, зосередженої в собі мужньої душі, що бунтує проти навколишньої дійсності

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: