Характеристика творчості І. С. Нечуя-Левицького

  

Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях Письменника, розкрити основні чинники форму­вання його світогляду; дати чітке визначення місця письменника в розвитку української літератури; про­коментувати оцінку І. Франком його творчості; роз­вивати вміння критичного аналізу ідейно-художньої суті творів, виховувати співчуття до простих, знедо­лених людей.

Тип уроку: літературно-музична композиція «Співець життя народного». Одне лиш знаю: біль за людей завжди тяжко мене палить. І. С. Нечуй-Левицький

ХІД УРОКУ

Співець життя народного (літературно-музична композиція) На сцену віходять шість учнів і, розділившись на дві групи по три чоловіки, стають з обох боків сцени. Тихо лунає мелодія пісні «Стоїть гора високая» на слова Л. І. Глібова. 1-й учень.

Надросянське селище Стеблів. Там, «де річка Рось повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю», на горі стояла хата Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник. «Я,— писав він пізніше,— брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом з своєю нянькою, бабою Мотрею…

В кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони спі­вали, бо сам дуже любив пісні». Українську народну пісню не раз чув Іван і з уст матері Ганни Лук’янівни Трезвинської — жінки веселої, «говорючої і співу­чої», на руках якої «було все господарство на дворі і в полі». Баба ж Мотря часто розповідала дітям казки, яких знала силу-силенну. 2-й учень. Батько письменника Семен Степанович Левиць-кий, сільський священик, був людиною прогресивною, цікавився історією, збирав зразки фольклору. Щоб дати освіту селянським дітям, він відкрив для них школу з українською мовою навчання. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити».

Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта учеників по одчинених класах слухала ті крики»,— згадував пізніше письменник. На щастя, в бурсі були й хороші педагоги: Черняк, Крехов-ський, Лихнякевич. На уроках співів хлопчики разом із учителем Черняком залюбки співали, «мов навесні дівчата на вулиці вве­чері». Може, саме на цих уроках зародилася в Нечуя-Левицького любов до музики.

Навчався майбутній письменник добре. 4-й учень (На фоні мелодії пісні «Стоїть гора високая»). Серце хлопця спочивало, коли опинявся серед чарівної природи Над-росся. «Рось тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе за­глядають в воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м’якого моху, котрим вкриті кам’яні стіни, неначе дорогими килимами… Роз­лилась Рось рукавами й рукавцями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю з каменя на ка­мінь, то вигинаючи воду, неначе шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій, легкій, як пух, піні». Змалюванню рідних краєвидів письменник присвятив чимало сторінок своїх творів. 5-й учень. Чотирнадцятирічним хлопцем приїхав Іван Се­менович до Києва, щоб продовжити освіту в духовній семінарії.

Місто вразило його не стільки дивами, про які наслухався від сільських жінок-прочанок, скільки своєю величчю, красою мо­гутнього Дніпра. Мешкав разом із трьома братами на Подолі. На власні за­ощадження купував книжки світські: Сервантеса, Шатобріана, Данте, Вальтера Скотта. Та найбільше зачитувався «Кобзарем» Шевченка. На останньому курсі семінарії Нечуй-Левицький тяжко пере­хворів, закінчив її геть знесиленим. Рік пробув у батька, а рік учителював у Богуславському духовному училищі. Самостійно вивчав німецьку мову.

6-й учень. У 1861 році Іван Левицький став студентом Ки­ївської духовної академії. Знання поповнював з допомогою само­освіти, передплачував вскладчину з товаришами прогресивні ви­дання. Саме тоді він прочитав твори Бєлінського, Добролюбова, Писарева, роман Тургенєва «Батьки та діти», про який студенти академії, збираючись вечорами, сперечалися так, що «аж ляски йшли по стінах». У Києві Іван Семенович розпочав літературну творчість. В ав­тобіографії він зазначає, що крився зі своїми повістями навіть від товаришів і від батька, бо писати мовою його народу тоді було заборонено. 1-й учень. Закінчивши духовну академію й одержавши звання магістра богослов’я, Нечуй-Левицький порушує родинну традицію — рішуче відмовляється від духовної кар’єри і стає ви­кладачем російської словесності Полтавської духовної семінарії. У Полтаві була написана повість «Дві московки», надрукована 1868 року у Львові і підписана псевдонімом Нечуй. З 1866 року письменник викладає в світських закладах: гімна­зіях Каліша, Седлеця та Кишинева, водночас займаючись літера­турною роботою. Як майстер художнього слова, Нечуй-Левицький зростав на кращих зразках української, російської та зарубіжної літератури. 2-й учень. Роки роботи в Кишиневі стали періодом найви­щого творчого піднесення письменника Івана Нечуя. 1878 року завершена повість «Микола Джеря», яку Франко називав «іс­торією всього українського селянства в тоту важку епоху». Хто з нас не пам’ятає здібного, трудолюбивого, ніжного з Нимидорою і нещадного з панами та їхніми посіпаками Миколу, що не може змиритися із становищем раба. Пригадаймо, молодий і вродли­вий парубок, побачивши біля криниці в березі вродливу незна­йому дівчину, що брала воду, шукає зустрічі з нею, плекаючи надію на щастя. Пам’ятаєте ту погожу літню днину, коли Ми­кола з Нимидорою жали жито на панському лану? Придивіться, яким він був тоді. Ведучі стають збоку. Лине тиха музика з «Пір року» Чайковського — «Літо», спів жайворонка або мелодія української народної пісні «Ой чий то кінь стоїть». Витираючи піт з лоба, на сцену виходять Микола з Ни-мидорою. Микола в полотняній сорочці, Нимидора у запасці й ріденько вишитій сорочці, дві коси обвивають голову, у косах — червоні ягоди калини з листям, в руках у них серпи. Микола кидає додолу мішок. Микола (Сідаючи, жестом запрошує присісти Нимидору). А я тебе вчора бачив у березі. Ти звідки прийшла у Вербівку?

Нимидора (Сумовито). Я родом з присілка Скрипчинців. Моя мати вмерла і покинула мене маленькою. Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була до мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала.

(Зітхаючи). Ніколи я не носила нової одежі, ніколи я не мала нових кісни­ків, нової спідничини, латана сорочка все було світиться на моїх плечах. Якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала, й гос­тинця мені принесла б, і вишила б мені квітками сорочку…

(Помовчавши). Підросла я, мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей та сорочку на рік. Господи! Як я помордува­лась з його малими дітьми, трохи не підвередилась ними. Чужі діти бігають, купаються, а мені не можна й одступать од дітей. Стала я дівкою й найнялася в одного багатого чоловіка. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш, як мертва…

Микола. Яка ти, дівчино, безталанна. Чи добре ж тобі, Ни-мидоро, тепер у Кавунів? Нимидора. Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха, гризе мене, як іржа за­лізо.

Микола. Чи вийдеш в суботу на вулицю? Нимидора.

Рада б вийти, та Кавуниха не пустить. Микола. Та ти не питай її, хоч вистав вікно, а на вулицю виходь. Нимидора. Може, й вийду… побачу… Микола.

Ходім, Нимидоро, я допоможу тобі дожати копу. (Микола і Нимидора встають і, поглянувши на сонце, залиша­ють сцену.) 3-й учень.

Ласкаве слово хлопця, його щирість, доброта і врода викликають у серці дівчини глибоке і вірне почуття ко­хання до нього. На короткий час їм посміхнулося щастя: вони побралися.

Та вже наступного дня вся сім’я Джері була на пан­щині. А коли під час жнив Микола, відбувши панську повин­ність, підбив людей і сам вийшов на своє поле, щоб рятувати Жито, нагайка осавула та різки нагадали всім, що вони невіль­ники. У Миколи «запеклося серце», а в душі заворушилася думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Разом із товаришами розправиться він з осавулою, і пан вирішить віддати непокірних селян у москалі. Прийшлося їм рятуватися втечею. Об ярмо крі­паччини розбивається щастя Нимидори та Миколи; прощаючись, вони серцем відчувають, що розлучаються навіки.

Інсценізація уривка з повісті «Микола Джеря» Від слів «Чом це ти, Миколо, не роздягаєшся?» до слів «Про­щай, Нимидоро!..»

4-й учень. Втікачі, підпаливши скирти панського хліба, ман­друють на сахарні, але бурлацтво на заводах не краще за пан­щину. Микола й ті, хто вижив, тікають у степи, до берегів Чор­ного моря. Золота воля війнула на них своїм крилом, та хіба можуть вони відчувати щастя без своїх батьків, дружин, дітей. Та й отаман рибалок Іван Ковбаненко не кращий за пана Бжозов-ського чи Бродовського. Через 20 років знайшов кріпосних вті­качів і подав на них у суд.

Від Сибіру бурлак рятує скасування кріпацтва. Помирає, не дочекавшись чоловіка, вірна Нимидора; дочка Любка, вже заміжня, не впізнає батька. Панство поніве­чило його життя, і він бореться з ним, доки живе. Повість «Микола Джеря» стала одним із найбільших досяг­нень дожовтневої прози.

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: