Приклад твору: Мечик – alter ego автора?

  

Те, що й Мечик був витканий з якихось сторін духовного досвіду самого Фадєєва, а не є «молодшим братом Самгина», як писала Бушмин (публікація «Розгрому» почалася раніше виходу у світло першої частини «Життя Клима Самгина»), підтверджують і близько, що знали його люди. Перша дружина Фадєєва В. Герасимова, згадувала: «Ми з Ю. Либединским якось сміючись говорили, що в Сашкові живуть всі герої його «Розгрому». І Мечик - слабкий інтелігент, і простодушний героїчний Морозка, і розумний, щирий революціонер-комуніст Левинсон. Він був дуже уразливий, таємно ранимо й насамперед - совісний!

Часом слабкий... Так часом і небезгрішний, а нерідко й зненацька, і безпомічно слабшав». Фатальним виявилося сполучення його тяги до найблагороднішому, з його слабостями, часом пороками. Звичайно, не можна не відзначити й розбіжність автора з героєм (згадаємо: «Завжди я радий помітити різницю між Онєгіним і мною»). Будучи схожим на Мечика, переживши разом з ним труднощі входження в нове бойове життя, Фадєєв скаже про себе: «Я дуже швидко повзрослел, знайшов якості волі, витримки, навчився впливати на масу, переборюючи відсталість і відсталість у людях (... )Я поступово виростав у ще хоча й маленького по масштабах, але політично усе більше свідомого керівника», що не було дано Мечику. Цікаво, що й Лютов, від імені якого ведеться оповідання в «Конармии» И.

Бабеля - теж, начебто «учорашнє» alter ego самого письменника. Прагнення піднятися над автобіографічним матеріалом і вийти на дорогу художніх узагальнень помітно й у Фадєєва: майбутній письменник і Мечик прилучалися до революції в різних партійних угрупованнях, не випадково відомості про те, що Мечик був пов'язаний з есерами-максималістами викликає така прикрість і занепокоєння й у Левинсона, і в Сташинского. Розчарування Мечика й відхід із загону, що надовго нагородили його клеймом зрадника, потім дивно адекватно повторилися в долі самого Фадєєва, якого авербаховци теж охрестили зрадником за цикл щирих статей «Старе й нове». Воістину, як було сказано в одному з німецьких словників світової літератури (Штудгарт, 1963), «за внутрішньою формою добутку коштує не тільки письменник як особистість, але й рівною мірою демон, що водить його пером, як історичний доля... » І те, що самогубство Фадєєва було не першою спробою звести рахівницю з життям також підтверджує інтерпретацію Ст. Рассадина.

Однак і його твердження, що Мечик виступає як alter ego автора, не більш, ніж гіпотеза, що вимагає опори на текст роману. Як уже говорилося вище, у романі «Розгром» відбиті особисті враження Фадєєва, учасника партизанського руху на Далекому Сході.

Він воював у Новолитовській роті Сучанского загону, у загоні Мелехина й, нарешті, у Свиягинском загоні, що згодом получили назву Особливого комуністичного. Командир останнього - И. М.Певзнер - став, по визнанню самого Фадєєва, прообразом Левинсона, його помічник Баранів - Бакланів. «У фігурі «верткого й рудого» Канунникова соратники А.

Фадєєва дізнавалися партизанського кур'єра Кононова. Були також прототипи в Дубова, Гончаренко, Сташинского». Реальність епізоду загибелі Морозки, що попали в козачу засідку, документально підтверджується повідомленням одного з командирів партизанських загонів від 7 листопада 1919 року: «Ехавшие в дозорі Морозко й Ещенко вбиті... Морозів вихопив наган і дав два постріли... Своєю смертю Т.

т.ещенко й Морозко врятували загін». Метелиці було дане прізвище комісара Амгуньского полку й друга Сергія Лазо, хоча фадеевский герой - людин іншого складу, виходець із самих глибин народу. А де ж сам письменник?

Його сприйняття війни? При настільки яскраво вираженій опорі Фадєєва на реалії партизанського життя таке питання цілком закономірне, і, відповідаючи на нього, згадаємо, хто став суб'єктом оповідання про перше бойове зіткнення загону з японцями. Необстріляний Мечик!

Це він і разом з ним автор скулився, як забитий, почувши перший раз у житті гарматний постріл, це він чує, як у божевільній задишці загавкали кулемети, посипалися часті рушничні постріли. Його очами побачені ланцюги наступаючих японців: «Те, що він випробовував, було не страх, а болісне очікування, коли ж усе скінчиться». І, нарешті, обома знайдене прилучення до загальної ратної справи, відчуття себе як частки якоїсь сили, що підкорила собі його волю: «Мечик теж біг разом з усіма, не розуміючи, що до чого, але почував навіть у ці мінути самого розпачливого сум'яття, що все це не так вуж випадково й безглуздо...» І, звичайно ж, глибоко гуманистично цілком поділюване Фадєєвим відношення Мечика до узаконеного на війні вбивству собі подібних.

Після виграного двобою з японцем Мечику важко й неприємно бачити настільки нравившегося йому супутника - Бакланова: «Мечик, намагаючись не дивитися на нього, лежав, підкрутивши голову, весь жовтих і блідий, у темних плямах...» Саме з образом Мечика зв'язана сумно-лірична інтонація «Розгрому»: що засипає Мечик лежав на спині, «очами намацуючи зірки, вони ледь проступали із чорної порожнечі, що чудилася там, за мрячною завісою; і цю же порожнечу, ще хмурній і глуше, тому що без зірок, Мечик відчував у собі». У трактуванні художнього образа треба враховувати не тільки відбиття в ньому духовної біографії письменника, не тільки позицію автора-оповідача, але й силу традицій. Загальновідомо, що Фадєєв цілком орієнтувався на «діалектику душі» Л.

Толстого, його добутку несуть сліди творчого навчання у великого попередника. Треба сказати, що оцінка відразу ж замічених толстовських традицій у момент виходу роману була неоднозначною. Поряд з позитивними відгуками в «Червоній новині», в «Новому світі», де підкреслювалося «успішне застосування толстовського аналітичного психологізму до художньої переробки сучасності», було й чимало обвинувачень. А. Лежнев, В. Правдухин, Д. Горбів знаходили у Фадєєва нібито вульгарне наслідування Л.

Толстому. Надалі вплив Толстого як у психолого-аналітичному, так і стилістико-язиковому відношенні трактувалося позитивно. І лише в наші дні Е.

Добренко, звертаючись до фадеевской інтерпретації образа Мечика, зробив висновок про розрив Фадєєва із традиціями Л. Толстого: «... Замість глибини бачення, суперечливості героя - вирок, замість розуміння - лайка». Треба помітити, що Мечику з визнанням у ньому толстовських традицій взагалі не повезло. Навіть в А. К. Воронского, що вважає, що Морозка нагадує толстовських козаків «своєю життєвою чіпкістю, первісною інстинктивною любов'ю до життя, стихійною колективністю, простотою й звериностью», у відношенні Мечика розбіжностей як з ортодоксальної, так і сучасної критики немає: «Мечик - дрібний себелюб, боягуз, невдаха, як би ненавмисно заплутавшийся серед партизанів, чужий і, по суті, ворожий їм».

Тільки у Воронского протиставлення Мечика партизанам було аргументом у розвінчанні героя-інтелігента, а нині - це доказ ненависті Фадєєва до інтелігенції. А тим часом в образі Мечика явно проглядається літературний генезис. Звичайно, Мечик - не Оленин: не той масштаб особистості й зовсім інші соціально-історичні умови, у яких вона себе проявляє, але багато чого, що ставиться в провину Мечику, в Оленине безсумнівно є: він боїться й соромиться цього; його не можуть зрозуміти козаки, коли він дорікає їх за вбивство чеченців. Також далекі від реалій війни його уявні докори Лукашке: «Що за дурницю й плутанина?- подумав він.

- Людина вбила іншого й щасливий, задоволений, начебто зробив саму прекрасну справу. Невже ніщо не говорить йому, що отут немає причини для великої радості». Коли ж він висловив це вголос, «ока козаків сміялися, дивлячись на Оленина». І Оленин, подібно Мечику, міг би назвати свої слова непотрібно-жалюгідними, і йому в певній ситуації могло б здатися, що «усі хочуть його промаху». Якщо Мечик мучається від того, що Морозка дивився на нього «так зневажливо», то Оленину неприємний спокій і простота звертання Лукашки, останній же намагається бути «насторожі проти Оленина», і тому збуджує в собі до нього «недоброзичливе почуття». Як Оленин марне намагається знайти себе в злитті із простій і природне життя козаків, начебто магнітом притягається до Лукашке, так і Мечик приходить до партизанів, спонукуваний романтичними почуттями й знаходить свій ідеал у Бакланове, остаточно запевнивши себе в тім, що той набагато краще й розумній його: «Бакланів, крім того, дуже сміливий і сильна людина й що він, Мечик, повинен завжди безмовно йому підкорятися».

Сюжетний «трикутник» - Морозка-Варячи-Мечик теж нагадує суперництво з Лукашкой Оленина, що у відносинах з Мар'яною «здався сам собі нестерпно бридкий». І, як ми вже відзначали в критику, Мечик, подібно Оленину, багато рефлектирует, не довіряє власному почуттю. Таким чином, те, що Е. Добренко й В. Воздвиженский називають розривом з культурою, вриокультурой, було, як бачимо, саме проходженням російській культурі, для якої традиційне зображення бентежного, неодмінно з комплексом провини інтелігента, оказавшегося в середовищі простих людей. І те, що у свій час - майже півтора сторіччя назад - писали про «Козаків», застосовне й до «Розгрому», тому що й у ньому також показане зіткнення героя-інтелігента «з побутом грубим, але свіжим, цільним, міцно згуртованим,- причому перемога залишається, звичайно, на стороні останнього». У зображенні героя-інтелігента Фадєєв опирався на власне кредо, позитивно відзначене ще А.

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: