Приклад твору: Пошуки змісту буття в лірику Ф. И. Тютчева

  

Ф. И. Тютчев, безсумнівно, великий трагічний поет. Його роздуму про світ, життя, людину глибокі й найчастіше сумні. Мотиви безвихідного розпачу, страждання й самітності не вичерпують, звичайно, усього творчості поета, але займають у ньому значне місце. Поет прагне, насамперед, показати мир людської душі, усвідомити, є чи якийсь зміст в існуванні. У лірику Тютчева часто зустрічається протиставлення «вічного» і «миттєвого», що завжди відроджується природи й короткого людського життя. Поет не як філософське, умоглядне поняття, а як реальність сприймає Нескінченність, Вічність.

У цій Вічності життя людська - лише короткий спалах. Це парадоксально, але одночасно з незначністю індивідуального буття Тютчев відчуває і його колосальність: «Я, цар землі, приріс до землі», «По височінях створіння, як Бог, я крокував...

» Подібна роздвоєність взагалі властива поетові. Для нього в кожного поетичного поняття є виворіт: гармонія - хаос, любов - смерть, віра - безвір'я. Людина завжди перебуває між небом і землею, між удень і вночі, «на порозі подвійного буття».

Душу - завжди «мешканка двох мирів». Може бути, це сприйняття особистості на грані «двох мирів» і пояснює пристрасть Тютчева до образа сну, сновидіння, де людин як ніколи наближається до границі двох різних життів. Сон у сприйнятті поета теж неоднозначний. З одного боку - це якась форма існування, близька до хаосу (частий образ у Тютчева).

В одному з віршів Сон - близнюк Смерті. З іншого боку, сон може бути й «благодатним», і «чарівним», і « по-дитячому-прекрасним».

«Подвійність» Тютчева яскраво виявилася у вірші «Сон на море». Він пише: ... Я, сонний, був відданий всієї примхи хвиль. Дві безмежності були в мені, І мною свавільно грали оне. І в тім же вірші: По височінях створіння, як Бог, я крокував, І мир під мною недвижний сіяв.

Всі ці образи-символи не тільки говорять про існування людини на границі сну й вияви, спокою й бури, але також показують ту величезну роль, що людина грає у світобудові. Дивне сполучення, так властиве Тютчеву: він підпорядкований «примхи хвиль» і в той же час «крокує по височінях створіння». Тютчев ніколи не утомлювався говорити про те, що людина - частина природи, її невіддільна частка. У той же час, особливо в ранній творчості, вона зауважував, що в людини існує потреба піти від юрби, усамітнитися в собі: Лише жити в собі самому вмій - Є цілий мир у душі твоєї... Цей мотив знову звучить у вірші «Душу моя - Елізіум тіней...» Душу цурається «живого життя», юрби, вона живе своїми спогадами. Хоча так відбувається, але це зовсім не благо для поета.

Навпроти, він прагне саме до «живого життя» (особливо в ранній ліриці): Ні, мого до тебе пристрастъя Я сховати не в силах, мати-земля! Якщо ранній ліриці Тютчева властиве протиставлення світобудови й окремої людини (величезної скелі й малюсінької піщини), то пізніше поет «спускається на грішну землю», найчастіше не обмежуючись умоглядними міркуваннями, а простежуючи людську долю.

Починає прояснятися своєрідна життєва філософія: чим сутужніше, обреченнее живе людина, тим сильніше любить він землю. Приреченість, мучення, часом навіть смерть, сусідять із неизбивной любов'ю до миру. Сяючий мир у всій пишноті з'являється в нього навіть у трагичнейшем вірші про любов «Весь день вона лежала в забутті...» Жінка (улюблена жінка) лежить на смертному одрі, а за вікном триває життя. Для Тютчева характерні міркування про смерть, про прикрості, про безрадісність людської долі, про сльози: Сльози людські, об сльози людські, Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою...

Вся поезія Тютчева пронизана трагізмом самотнього існування, роздвоєністю душі, невір'ям, часто - розпачем. Але разом з тим у пізнього Тютчева всі частіше звучить мотив непокори долі, спраги боротьби, поза якою життя втрачає своє виправдання: Мужайтеся, про други, боріться прилежно, Хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна! Так, боротьба безнадійна, але боротися треба! У цьому, може бути, єдиний зміст буття. Контраст лірики Тютчева укладений, з одного боку, у його захваті життям, відчутті радості, неповторності буття, з іншого боку - в усвідомленні швидкоплинності життя, у сприйнятті її як чогось примарного, «тіні від диму» (навіть не диму, тільки тіні!). Ці протиріччя й становлять життєву філософію поета, два погляди на життя зливаються в єдине сприйняття дійсності.

Тютчев завжди намагався визначити зміст буття. Ніж старше він ставав (у поетичному й людському відношенні), тим частіше він зв'язував з людиною образ боротьби, «розпачливого» бою. Спочатку людина для Тютчева - лише частина величезної світобудови, крихітна тріска на хвилях океану, мандрівник, гнаний неутоленной тугою. Пізніше поета починає тривожити свідомість «марності» життя.

Потім, уже в пізнього Тютчева, виникає впевненість у необхідності бою людини з долею. Бій цей нерівний, «фатальний», але він неминучий, тому що, може бути, тільки він і виправдує життя людини, крихітної крупиці світобудови.

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: