Проблематика повести А. Куприна “Двобій&quot

  

З'явившись під час російсько-японської війни й в обстановці наростання першої російської революції, добуток викликало величезний суспільний резонанс, оскільки воно розхитувало один з головних підвалин самодержавної держави - недоторканність військової касти Проблематика «Двобою» виходить за рамки традиційної військової повісті. Куприн зачіпає й питання про причини суспільної нерівності людей, про можливі шляхи звільнення людини від духовного гніта, піднімає проблему взаємин особистості й суспільства, інтелігенції й народу Сюжетна канва добутку побудована на перипетіях долі чесного російського офіцера, якого умови армійського казарменого життя змушують задуматися про неправильні відносини між людьми. Відчуття духовного падіння переслідує не тільки Ромашова, але й Шурочку.

Зіставлення двох героїв, яким властиві два типи світорозуміння, взагалі характерно для Куприна. Обоє героя прагнуть знайти вихід з тупика. При цьому Ромашов приходить до думки про протест проти міщанського благополуччя й застою, а Шурочка пристосовується до нього, незважаючи на зовнішнє показне неприйняття. Відношення автора до неї двойственно, йому ближче «безрозсудна шляхетність і шляхетна безвільність» Ромашова. Куприн навіть відзначав, що вважає Ромашова своїм двійником, а сама повість багато в чому автобиографична. Ромашов - «природна людина», вона інстинктивно пручається несправедливості, однак його протест слабшали, його мрії й плани легко валять, тому що вони незрілі й непродумані, найчастіше наївні. Ромашов близький чеховським героям.

Але виникла необхідність неповільна ного дії підсилює його волю до активного опору. Після зустрічі із солдатом Хлебниковим, «приниженим і ображеним», у свідомості Ромашова наступає перелом, його потрясає готовність людини піти на самогубство, у якому він бачить єдиний вихід з мученицького життя.

Щирість пориву Хлебникова особливо яскраво вказує Ромашову на дурість і незрілість його юнацьких фантазій, що мають метою лише щось довести навколишньої. Ромашов вражений силоміць страждань Хлебникова, і саме бажання співчувати змушує підпоручика вперше задуматися про долю простого народу. Втім, відношення Ромашова до Хлебникову суперечливо: розмови про людяність і справедливість мають відбиток абстрактного гуманізму, заклик Ромашова до жалю багато в чому наївний В «Двобої» А. И.

Куприн продовжує традиції психологічного аналізу Л. Н.

Толстого: у добутку чується, крім протестуючого голосу самого героя, що побачив несправедливість жорстокого й тупого життя, і авторський викривальний голос (монологи Назанского). Куприн користується улюбленим прийомом Толстого - прийомом підстановки до головного героя героя-резонера. В «Двобої» Назанский є носієм соціальної етики.

Образ Назанского неоднозначний: його радикальний настрій (критичні монологи, романтичне передчуття «светозарной життя», передбачення прийдешніх соціальних потрясінь, ненависть до способу життя військової касти, здатність оцінити високу, чисту любов, відчути красу життя) вступає в протиріччя з його власним способом життя. Єдиним порятунком від моральної загибелі є для індивідуаліста Назанского й для Ромашова втеча від усяких суспільних зв'язків і зобов'язань Дія повести ставиться до середини 90-х років XIX століття. Сучасники побачили в ній осуд армійських порядків і викриття офіцерського складу. І ця думка через кілька років підтвердить сама історія, коли російська армія зазнає нищівної поразки в боях під Мукденом, Ляоляном, Порт-Артуром. Чому це відбулося? Мені здається, що «Двобій» яскраво й чітко відповідає на поставлене запитання.

Чи може бути боєздатної армія, де панує антилюдська розкладницька й атмосфера, що отупляє, де офіцери губляться, коли потрібно виявити спритність, кмітливість і ініціативу, де солдатів доводять до отупіння безглуздою муштрою, побоями й знущаннями? «За винятком деяких честолюбців і кар'єристів, всі офіцери несли службу як примусову, неприємну, огидну панщину, нудячись нею й не люблячи неї. Молодші офіцери, зовсім по-школьнически, спізнювалися на заняття й потихеньку тікали з них, якщо знали, що їм за це не дістанеться...

При цьому все сильно пиячили, як у зборах, так і в гостях друг у друга... На службу ротні ходили з такою же відразою, як і субалтерн-офіцери...» - читаємо ми. Дійсно, полкове життя, що малює Куприн, безглузда, пішла й безвідрадна. Вирватися з її можна тільки двома способами: піти в запас (і виявитися без спеціальності й засобів до існування) або намагатися надійти в академію й, закінчивши її, піднятися на більше високий щабель по військовим сходам, «зробити кар'єру».

Однак здатними на це виявляються одиниці. Доля ж основної маси офіцерства - тягти нескінченну й нудотну лямку з перспективою вийти у відставку з невеликою пенсією Повсякденне життя офіцерів складалося з керівництва стройовими заняттями, контролю за вивченням «словесності» (тобто військових уставів) солдатами, відвідування офіцерських зборів. Пиятики поодинці й у компанії, карти, романи із чужими дружинами, традиційні пікніки й «балки», поїздки в місцевий публічний будинок - от і всі розваги, доступні офіцерам. «Двобій» розкриває те обесчеловечивание, щиросердечне спустошення, якому піддаються люди в умовах армійського життя, здрібніння й опошлення цих людей Але іноді вони прозрівають на якийсь час, і ці моменти страшні й трагични: "«Зрідка, час від часу, у полицю наступали дні якоїсь загальної, повальної, потворної гульби.

Може бути, це траплялося в ті дивні моменти, коли люди, випадково між собою зв'язані, але всі разом засуджені на нудну бездіяльність і безглузду жорстокість, раптом прозрівали в очах друг у друга, там, далеко, у заплутаній і пригнобленій свідомості, якусь таємничу іскру жаху, туги й божевілля, И тоді спокійна, сита як у племінних биків, життя точно викидалося зі свого русла». Починалося якесь колективне божевілля, люди немов втрачали людський вигляд. «По дорозі в збори офіцери багато бешкетували. Зупиняли минаючого єврея, підкликали його й, зірвавши з його шапку, гнали візника вперед; потім кидали цю шапку куди-небудь за забір, на дерево.

Бобетинский побив візника. Інші голосно співали й безглуздо кричали». Армійське життя, жорсток і безглузда, породжує й своєрідних «чудовиськ». Це занепалі й отупілі, що закосніли в забобонах люди - служаки, вульгарні міщани й моральні виродки. Один з них - капітан Зливу. Це тупий служака, обмежений і груба людина. «Усе, що виходило за межі будуючи, уставу й роти й що він презирливо називав нісенітницею й мандрагорией, безумовно для нього не існувало.

Тягнучи все своє життя сувору службову лямку, воно не прочитав ні однієї книги й жодної газети...» Хоча Зливу й уважний до солдатських потреб, але ця якість зводиться на немає його жорстокістю: «Цей млявий, занепалий на вид людина була страшно сувора із солдатами й не тільки дозволяла битися унтер-офіцерам, але й сам бив жорстоко, до крові, до того, що провинений падав з ніг під його ударами». Ще більш страшний капітан Осадчий, що вселяє «нелюдський трепет» своїм підлеглим. Навіть у вигляді його є щось звірине, хиже. Він настільки твердий із солдатами, що в його роті щорічно хтось кінчав життя самогубством У чому ж причина такого духовного спустошення, моральної потворності? Куприн відповідає на це питання вустами Назанского, одного з деяких позитивних персонажів повести: «...

так і всі вони, навіть найкращі, самі ніжні з них, прекрасні батьки й уважні чоловіки, - всі вони на службі робляться низинними, боягузливими, злими, дурними звіринками. Ви запитаєте: чому? Так саме тому, що ніхто з них у службу не вірить і розумної мети цієї служби не бачить»; «...для них служба - це суцільна відраза, тягар, ненавидимое ярмо». Рятуючись від мертвущої нудьги армійського життя, офіцери намагаються придумати для себе якесь побічне заняття.

Для більшості це, звичайно, пияцтво й карти. Деякі займаються колекціонуванням і рукоділлям. Підполковник Рафальский відводить душу у своєму домашньому звіринці, капітан Стельков-Ский перетворив у хобби розбещення молоденьких селянок Що ж змушує людей кидатися в цей вир, присвячувати себе армійській службі? Куприн уважає, що в цьому почасти винуваті подання про військових, що зложилися в суспільстві. Так, головний герой повести підпоручик Ромашов, намагаючись осмислити життєві явища, доходить висновку, що «мир розділявся на дві нерівні частини: одна - менша - офіцерство, що оточує честь, сила, влада, чарівне достоїнство мундира й разом з мундиром чомусь і патентована хоробрість, і фізична сила, і зарозуміла гордість; інша - величезні й безособова - цивільні, інакше шпаки, штафирки й рябчики; їх нехтували...» І письменник виносить вирок військовій службі, що з її примарною доблестю створена «жорстоким, ганебним, вселюдським непорозумінням».

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: