Солдатські вдови Журавки сиві. Сценарії шкільних свят

  

Травень сорок п'ятого був щедрим на тепло. Буйно цвів бузок, і величезні ароматні оберемки його кидали солдатам, які верталися в рідні краю з важких військових доріг.

Як на них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого...

Не все поверталися з військових доріг: чорні хустинки печалі ще довго покривали передчасно посивілі глави солдатських удів. Скільки їх, молодих, гарних, убитих горем, залишилося жити в самоті! Ніхто не вів тоді тієї сумної статистики.

Важко їм доводилося. Однак так уже влаштоване людське буття: живі повинні жити. І вони жили. Давали порядок собі, дітям, господарству.

(Оповідання про солдатських удів села).

Про кожну з вас можна розповідати не один, а кілька днів підряд. І буде це бентежна повість про безсмертну любов, жіночу вірність, відданість материнському й громадянському обов'язку. Нелегка доля випала вам, шановні матері, у вас на вихованні залишилися діти. І ви всю сою любов, пещення віддали своїм дітям, які начебто яблуні в саду росли, зігріті вашим теплом і пещенням.

Скромно живуть солдатські вдови. Несправедливо мала в них пенсія. Отож живуть, щоб нікому не заважати, невістку або зятя, крій Бог, не зобидити й догодити всім — і онукам, і правнукам. Низько-низько кланяємося вам, дорогі солдатки. Розум ваш світлий, досвід великий, мудрість життєво потрібні всім нам. Здоров'я вам на довгі роки.

    Ой, літали в небі в парі журавлі,

    І звили гніздечко рано по весні.

    Троє журавляток вивели вони,

    Захищав їхній батько сильними крильми.

    Разом усе літали, у небі, у висоті,

    Доглядали дитинок ніч і день при дні.

    І одного разу журавель пропав,

    Залишилася журавка й троє журавленят.

    Плаче журавлиха, усі лета, лета,

    Журавля шукає в поле, де жита.

    Виглядає милого, щастя-долі чекає,

    Вірить, що вернеться, вірить — ще прийде...

    Чим виміряти невимовний біль овдовілого серця?

Вона й донині пам'ятає, як у будинок прилетіла страшна звістка: «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих». Відразу обірвалися всі надії. На тендітні плечі лягла важка чоловіча робота й нескінченні думи й турботи про дітей.

Вони, жінки, вишиковували господарство, орали й часом навпіл зі своїми сльозами засівали землю, налагоджували післявоєнне життя. Чимало незгод випало на них долю. Тому на них особах передчасно з'явилися глибокі зморшки, глави покрилися інеєм сивини.

Говорять, що у війни не жіноче особи. Я не знаю війни, але не можу позбутися думки, які у війни особи вдови. У моїй дитячій пам'яті війна залишилася плачем згорьованої вдови, яка "одержала похоронку. Той плач не забувається. Від нього стискується серце.

Жінок з овдовілою долею залишилося небагато живих. Зараз вони важко хворіють, тому що величезні випробування лягли на овдовілі плечі. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили...

Сивий журавкою кружляє овдовіла пам'ять, і чоловіки живі в їхніх серцях, і зліз ні, усі виплакані безсонними ночами, сил залишилося мало.

Овдовілими сльозами й потім зрошені поля. їхніми долонями надоєні тисячі й тисячі літрів молока. Овдовілими мозолями побудоване нові будинки, висаджені сади.

Низький вам уклін, невсипущі трудівниці — солдатські вдови.

Або сонце сіє, або небо в похмурі, Або дощ, начебто сльози, траву поливу, Схилилася над чоловіком у вічному сумі, Як докір живим нам, солдатська вдова.

    У тузі самотній уже року прожиті,

    Зів 'яли надії під снігом селезінки.

    А ти ще чекаючи шепотиш молитву:

      ПРО, Бог мій милий, його воскреси!

    Із щемом у серце бринить, начебто тронка,

    Твій спогад про чоловіка, про давнії дні...

    А там у ящику, лежить похоронка

    -Останняя звістка зі страшної війни.

    В осінню годину печалі й сумуй

    Береш по найвищій ціні в долі своєї

    -Пожовклий від часу солдатський трикутник,

    І чуєш у ньому голос до болю живий:

      Добрий день, дорога Марія!

    Яз тобою й в атаку йду...

    Потерпи ще й знай: твоя віра

    Допоможе нам усім у бої...

І всі ти стерпіла більшим терпінням. Так може лише жінка без стогону терпите. І де ж таячи бралася надлюдська сила, Щоб вірно чекати, трудитися й жити ?

У житті ти випробувала чимало гіркоти,

Тягар чоловічий безмовне несла.

І ти, як говоримо, на мирному фронті Солдатом без фронту, без зброї була.

    Літа наливають цілющі грона,

    І вже посивіла твоя глава.

    Поети тебе називають Мадонна,

    У народі ж ти просто — солдатська вдова.

    Щоб жар милосердя злість не згасила,

    Щоб нас не здолали байдужість і гнів.

    Давайте ходити не лише на могили,

    Айв кожний будинок знедолених удів!

Розумію, що тема матері неосяжна, вона з вічних. Материнська любов, мудрість матері, мужність матері... Звичайні словосполучення, чи не так? Вони представляють нам органічними й позачасовими. Від кого ж і чекати вірності в любові, як не від матерів? У кого ж більше терпіння, чуйності, безстрашності? У матерів наших.

Я змінюю главу перед тими матерями, які просту життєву арифметику чують мудрим материнським серцем. Ті знання й допомогли їм вистояти в грізні роки Великої Вітчизняної. Та й не тільки тоді... Коли поверталися чоловіки, сини й брати, це на їхні жіночі плечі лягало світло зустрічі, а якщо не поверталися — тінь вічної втрати або не їх торкалося чола? У кожній рисці материнської особи — жіноча надія на мир, на радість, на долю щасливу.

(Звучить пісня «Чорнобривці»).,

Мало щастя випало на долю матерів наших. Але й краплі щастя вони вміли зберігати особливо. Ніхто, крім них не зміг би так. Тільки вони — вічні, терплячі трудівниці в холодному будинку й на вбогому полі. Тільки їхнє серце могло не розірватися, витримати погляд голодних сирітських оченят і тоненьке: «Мама, дай їсти». А на полку голодно й холодно. І тамувала ненька дитячий голод пещенням материнською нерозтраченим теплом душі своєї.

Солдатськими вдовами назвали їх уже потім, наших дорогих і незабутніх, слабких і в той же час мужніх матерів!

Солдатські вдови... Скільки їх, наших знаменитих жінок, які одержали страшні повідомлення про смерть чоловіка, не вірили, чекали, виглядали тих, кого проводжали на війну з малими дитинками на руках. Чекали й оберігали діточок своїх. їм треба було скрізь встигнути: і в поле, і в будинку. Треба було зберегти сиріток, щоб вийшли з них люди роботящі й чималі, щоб не соромно було за них перед пам'яттю батька їх. Нам, дітям своїм, віддалили вони усе найкраще із сердець своїх, з долі своєї. У нас їх щастя й надія.

(Звучить пісня про матір).

Неньки наші, неньки! Це до вас звертаються сьогодні наші спогади-думи. Хто зі смертних у силах описати ваш минулий подвиг? У ньому ми шукаємо й знаходимо собі правду й щиросердечна розрада, тому що все починається з тебе, ненька. Ита, що віджила, і й, що ще живе не для себе, звичайно. Для дітей, внуків і правнуків своїх, Важко їм, але дійсне материнство ніколи не буває легеням, як не буває легеням подвиг.

Ми низько змінюємо глави перед вами, матері наші, солдатські вдови. Тому що особа нашої Перемоги — жіноче, тому що були ви для нас, дітей війни, і за батька, і за матір, тому що втілили ви в дітях своїх усі хороше, про що мріяли, до чого прагнули. Зайдіть до солдатки на хвилинку У святки або з роботи. Несіть до солдатки Краплю людської турботи.

    Не треба запитувати,

    Чом ока в неї в тумані,

    Не треба ридати

    У розмовах про дні безталанні.

    Зайдіть до солдатки

    Про зятя свого розповісти,

    Ведіть до солдатки

    Онука свого показати.

    І радість приносите,

    І смуток несіть до хати.

    Кличте її в гості,

    На проводи або іменини.

    Нехай музика свята Пливе,

    Гіркотою сповита,

    Якщо в неї будинок

    Ще й дотепер соломою покрита.

    Нехай холоднеча

    Нам у теплих квартирах голосить,

    Як з лісу надвечір десь

    Хмиз вона в будинок приносить.

    Звеличте відвагу,

    З який вона нам служила.

    Вона ця повага

    Тернистої життям заслужила.

    І перш, ніж віддати Борги за роки журавлині,

    Зайдіть до солдатки

    І дах перекрийте хаті.

    І перш, ніж: вшановувати їй славу в граніті й пісні,

    Зайдіть до солдатки,

    Тому що завтра вже буде занадто пізно.

Червневого ранку того далекого 41-го всі зірки й планети, начебто зговорившись разом з тим,

Відвернулися від них назавжди, кинувши на розтерзання випробуванням, лихам, горю, байдужості навколишніх. Тільки чому, Бог, саме солдатським удовам випало нести гріхи всього людства?

Душі люблячих нібито зустрічаються на небі й живуть там вічно. І тільки тих, говорять старі люди, хто вінчався в церкві. А коли й де було їм вінчатися, коли віру в молодих душах розкраяв грубезний плуг войовничого атеїзму й на очах усього миру калічили й паскудили святі храми, танцювали навколо вогнику з ікон. Невже через чийсь чужий гріх душі загиблих воїнів і їх вдів не можуть з'єднатися навіть на небі?

Ми увінчали лаврами переможців, воїнства, яке живим повернулося з війни, віддалили або хоч намагалися віддати йому всі сповна. До хмар піднялися меморіали, густо задзвеніли латунню ювілейні післявоєнні медалі на груди фронтовиків, витрачалися гроші на паради в травневі дні...

Краткий пересказ
Понравилась статья? Поделиться с друзьями: